About Guilt and Russian-Speaking Ukrainians

There is a lot of guilt right now. It takes many forms.
The guilt of survivors. The guilt of those who left. The guilt of those who stayed.
The guilt of those who speak, and those who remain silent.
The guilt of exhaustion, of normalcy, of laughter, of the ability to keep living while the war continues.

There is another kind of guilt as well — one connected to language.

Living in Berlin for the past three years in evacuation, I exist between different linguistic realities. I have Ukrainian acquaintances with whom I speak Russian — they are, in fact, the majority. There are those who have consciously switched to Ukrainian — with them, I speak Ukrainian. I like speaking Ukrainian. And at the same time, I continue to use Russian. I think in it. All my texts, performance concepts, and conference presentations are written in Russian — because it is precisely through this language that I have direct access to emotions, memory, and subtle inner work.

This language is connected to biological processes: breathing, intonation, automatisms of thinking. To those layers of experience where reflection has not yet become a position. This is not an ideological choice and not a gesture of nostalgia. This is how the nervous system is formed. This is how a way of feeling and making sense of the world is formed.

And yet today language is not a neutral space.

When, through my professional work, I meet new people — Russians — and upon learning that I come from a Russian-speaking city in Ukraine, they automatically switch to Russian as a “common” language, without asking, without any interest in my choice, it triggers me. Not the language itself, but the moment when I am included in a collective “we” without my consent. As if my position does not require clarification.

In those moments, I deliberately switch to English and say: if you do not speak Ukrainian, I prefer English. This is not a gesture of hostility. It is a gesture of a boundary.

We grew up surrounded by Russian culture — its metaphors, narratives, literature, intonations, and modes of thinking. It was not something external; it shaped us. That is why the question “how do we separate from it?” is false in its simplicity. One cannot separate from what is embedded in one’s way of thinking and feeling. One can only begin to distinguish: where my experience is, and where something has been imposed; where there is a resource, and where there is a reproduction of violence.

The Russification of Ukraine was not a cultural exchange but a systemic policy of displacement. The Russian language became a mandatory condition for education, professional realization, and public expression. For millions of people, it was not the result of choice, but the only available instrument for thinking and social mobility.

The Russian language did indeed give me a certain advantage — intellectual, communicative, professional. For a long time, it was the language through which I had access to education, theory, public speech, and professional dialogue. This advantage was not the result of choice or preference. It emerged from a system in which other languages were consistently devalued and pushed out.

Recognizing this, I can use this resource without turning it into a justification and without allowing it to reproduce violence. And this, too, is a difficult feeling — to understand that part of your resources grew out of a system of violence.

Today in Ukraine, the public use of Russian is increasingly becoming an object of condemnation. I understand where this comes from. It is a reaction to war, to pain, to the need to protect oneself from everything associated with the aggressor. But it is important for me to speak about the other side as well: how easily experience is erased in this condemnation. How language becomes an accusation rather than a trace of history. How the fact of violence, lack of choice, and structural displacement is ignored.

It is also painful for me to observe how Ukrainians sometimes unwittingly reproduce the manipulations of the Kremlin regime: as if speaking Russian automatically makes you part of the “Russian world”; as if language itself turns you into a traitor. These constructs are dangerous precisely because they flatten complexity. They deny experience, violence, and history — and thus continue the same imperial logic of appropriation.

The fact that I think in Russian does not make me Russian. Yes, this language gives access to memory and trauma. But it does not define my identity. It does not appropriate my experience. It does not speak for me.

Language expands me, but it does not define me.
Definition is always an act of power.
Expansion is an act of experience.

Perhaps we need to change our optics. Instead of moralizing condemnation of Russian-speaking Ukrainians, we could speak of them as victims of Russification. Then language ceases to be a reason for accusation and becomes what it truly is: a trace of history, a wound, a resource, a document of violence.

Recently, I was in the northern part of Croatia, a region where many residents speak Italian. It is a border space where the language of a neighboring country is part of everyday life, not a reason to question identity. No one calls Italian-speaking Croats Italians, just as German-speaking French citizens in Strasbourg are not considered Germans. This context returns the conversation about language from the field of accusation to the field of history, geography, and lived experience.

When language becomes an instrument of moral judgment, we risk losing precisely what we are fighting for: the right to complexity, the right to history, and the right to self-determination. And here, resistance to empire must begin not with new simplifications, but with refusing to reproduce them.

Трохи про вину і російськомовних українців

Зараз дуже багато вини. Вона різна.
Вина тих, хто вижив. Вина тих, хто виїхав. Вина тих, хто залишився.
Вина тих, хто говорить, і тих, хто мовчить.
Вина за втому, за нормальність, за сміх, за здатність жити далі, коли війна триває.

Є й інша вина — пов’язана з мовою.

Живучи в Берліні вже три роки в евакуації, я перебуваю між різними мовними реальностями. У мене є знайомі українці, з якими ми говоримо російською — їх, треба сказати, більшість. Є ті, хто свідомо перейшов на українську — з ними ми говоримо українською. Мені подобається говорити українською. І водночас я продовжую використовувати російську мову. Я думаю нею. Усі тексти, концепти для перформансів, доповіді для конференцій я пишу російською — тому що саме через неї маю прямий доступ до почуттів, пам’яті та тонкої внутрішньої роботи.

Ця мова підключена до біологічних процесів: до дихання, інтонації, автоматизмів мислення. До тих шарів досвіду, де рефлексія ще не стала позицією. Це не ідеологічний вибір і не жест ностальгії. Так формується нервова система. Так формується спосіб відчувати й осмислювати світ.

І водночас сьогодні мова — не нейтральний простір.

Коли за родом діяльності я знайомлюся з новими людьми, росіянами, і вони, дізнавшись, що я з російськомовного міста України, без запитання, без зацікавлення моїм вибором автоматично переходять на російську як на «спільну», це мене тригерить. Не сама мова. А момент, коли мене без згоди включають у поле «ми». Наче моя позиція не потребує уточнення.

У цей момент я принципово переходжу на англійську і кажу: якщо ви не говорите українською, я надаю перевагу англійській. Це не жест ворожості. Це жест межі.

Ми виросли в оточенні російської культури — її метафор, наративів, літератури, інтонацій, моделей мислення. Вона не була чимось зовнішнім: вона нас формувала. Саме тому питання «як від цього відокремитися?» є хибним у своїй простоті. Неможливо відокремитися від того, що вбудоване у спосіб думати й відчувати. Можна лише почати розрізняти: де мій досвід, а де нав’язаний; де ресурс, а де відтворення насильства.

Русифікація України була не культурним обміном, а системною політикою витіснення. Російська мова стала обов’язковою умовою освіти, професійної реалізації та публічного висловлювання. Для мільйонів людей вона була не результатом вибору, а єдиним доступним інструментом мислення та соціальної мобільності.

Російська мова справді дала мені певну перевагу — інтелектуальну, комунікативну, професійну. Довгий час саме через неї я мала доступ до освіти, теорії, публічного висловлювання та професійного діалогу. Ця перевага не була результатом вибору чи уподобання. Вона виникла з системи, в якій інші мови послідовно знецінювалися та витіснялися.

Усвідомлюючи це, я можу використовувати цей ресурс — не перетворюючи його на виправдання і не дозволяючи йому відтворювати насильство. І це також складне відчуття — розуміти, що частина твого ресурсу виросла з системи насильства.

Сьогодні в Україні публічне використання російської мови дедалі частіше стає об’єктом осуду. Я розумію, звідки це виникає. Це реакція на війну, на біль, на потребу захищати себе від усього, що асоціюється з агресором. Але мені важливо говорити й про інший бік: про те, як легко в цьому осуді стирається досвід. Як мова перетворюється на звинувачення, а не на слід історії. Як ігнорується факт насильства, відсутності вибору та структурного витіснення.

Мені також боляче спостерігати, як українці іноді мимоволі відтворюють маніпуляції кремлівського режиму: нібито якщо ти говориш російською, ти автоматично частина «русского мира»; нібито сама мова робить тебе зрадником. Ці конструкції небезпечні саме тим, що нівелюють складність. Вони заперечують досвід, насильство й історію — і тим самим продовжують ту саму імперську логіку привласнення.

Той факт, що я думаю російською, не робить мене росіянкою. Так, ця мова дає доступ до пам’яті та травми. Але вона не визначає мою ідентичність. Вона не привласнює мій досвід. Вона не говорить за мене.

Мова розширює мене, але не визначає.
Визначення — це завжди акт влади.
Розширення — акт досвіду.

Можливо, нам варто змінити оптику. Замість моралізаторського осуду російськомовних українців говорити про них як про жертв русифікації. Тоді мова перестає бути приводом для звинувачення і стає тим, чим вона є насправді: слідом історії, раною, ресурсом, документом насильства.

Нещодавно я була в північній частині Хорватії — регіоні, де багато мешканців говорять італійською. Це прикордонний простір, де мова сусідньої країни є частиною повсякденності, а не підставою сумніватися в ідентичності. Ніхто не називає італійськомовних хорватів італійцями — так само як німецькомовних французів у Страсбурзі не вважають німцями. Цей приклад повертає розмову про мову з поля звинувачень у поле історії, географії та досвіду.

Коли мова перетворюється на інструмент морального осуду, ми ризикуємо втратити саме те, за що боремося: право на складність, право на історію, право на самовизначення. І в цьому місці опір імперії має починатися не з нових спрощень, а з відмови їх відтворювати.

Немного о вине и русскоязычных украинцах

Вины сейчас много. Она разная. Вина выживших. Вина уехавших. Вина оставшихся. Вина тех, кто говорит, и тех, кто молчит. Вина за усталость, за нормальность, за смех, за способность жить дальше, когда война продолжается. Есть и другая вина — связанная с языком. Сейчас, живя в Берлине в эвакуации последние 3 года, я нахожусь между разными языковыми реальностями. У меня есть знакомые украинцы, с которыми мы говорим по-русски. Их, надо сказать, – большинство. Есть те, кто осознанно перешёл на украинский — с ними мы говорим по-украински. Мне нравится говорить по-украински. И в то же время я продолжаю использовать русский язык. Я думаю на нём. Все тексты, концепты для перформансов, доклады для конференций я пишу на русском — потому что именно через него у меня есть прямой доступ к чувствам, к памяти, к тонкой внутренней работе. Этот язык подключён к биологическим процессам: к дыханию, интонации, автоматизмам мышления. К тем слоям опыта, где рефлексия ещё не стала позицией. Это не идеологический выбор и не жест ностальгии. Так формируется нервная система. Так формируется способ чувствовать и осмыслять мир. И в то же время язык сегодня — не нейтральное пространство. Если по роду деятельности я знакомлюсь с новыми людьми, русскими, и они, узнав, что я из русскоязычного города Украины, без вопроса, без интереса к моему выбору автоматически переходят на русский как на «общий», меня это триггерит. Не сам язык. А момент, в котором меня без согласия включают в поле «мы». Как будто моя позиция не требует уточнения. В этот момент я принципиально перехожу на английский и говорю: если вы не говорите по-украински, я предпочту английский. Это не жест враждебности. Это жест границы. Мы выросли окружённые русской культурой — её метафорами, нарративами, литературой, интонациями, моделями мышления. Она не была чем-то внешним: она формировала нас. Именно поэтому вопрос «как от этого отделиться?» — ложный в своей простоте. Нельзя отделиться от того, что встроено в способ думать и чувствовать. Можно только начать различать: где мой опыт, а где навязанный; где ресурс, а где воспроизводство насилия. Русификация Украины была не культурным обменом, а системной политикой вытеснения. Русский язык стал обязательным условием образования, профессиональной реализации и публичного высказывания. Для миллионов людей он оказался не результатом выбора, а единственным доступным инструментом мышления и социальной мобильности. Русский язык действительно дал мне определённое преимущество — интеллектуальное, коммуникативное, профессиональное. Долгое время он был языком, через который у меня был доступ к образованию, теории, публичному высказыванию и профессиональному диалогу. Это преимущество не было результатом выбора или предпочтения. Оно возникло из системы, в которой другие языки последовательно обесценивались и вытеснялись. Осознавая это, я могу использовать этот ресурс — не превращая его в оправдание и не позволяя ему воспроизводить насилие. И это тоже сложное чувство: понимать, что часть твоего ресурса выросла из системы насилия. Сегодня в Украине публичное использование русского языка всё чаще становится объектом осуждения. Я понимаю, откуда это рождается. Это реакция на войну, на боль, на необходимость защищать себя от всего, что ассоциируется с агрессором. Но мне важно говорить и о другой стороне: о том, как легко в этом осуждении стирается опыт. Как язык превращается в обвинение, а не в след истории. Как игнорируется факт насилия, отсутствия выбора и структурного вытеснения. Мне также больно наблюдать, как украинцы иногда невольно воспроизводят манипуляции кремлёвского режима: будто если ты говоришь на русском, ты автоматически часть «русского мира»; будто язык сам по себе делает тебя предателем. Эти конструкции опасны именно тем, что они нивелируют сложность. Они отрицают опыт, насилие и историю — и тем самым продолжают ту же имперскую логику присвоения. Тот факт, что я думаю на русском, не делает меня русской. Да, этот язык даёт доступ к памяти и травме. Но он не определяет мою идентичность. Он не присваивает мой опыт. Он не говорит за меня. Язык расширяет, но не определяет меня. Определение — это всегда акт власти. Расширение — акт опыта. Возможно, нам стоит изменить оптику. Вместо морализаторского осуждения русскоязычных украинцев говорить о них как о жертвах русификации. Тогда язык перестаёт быть поводом для обвинения и становится тем, чем он и является: следом истории, раной, ресурсом, документом насилия. Недавно я была в северной части Хорватии, регионе, где многие жители говорят по-итальянски. Это пограничное пространство, где язык соседней страны — часть повседневности, а не повод для сомнений в идентичности. Никто не называет итальяноговорящих хорватов итальянцами — так же как немецкоговорящих французов в Страсбурге не считают немцами. Этот пример возвращает разговор о языке из поля обвинений в поле истории, географии и опыта. Когда язык превращается в инструмент морального осуждения, мы рискуем утратить именно то, за что боремся: право на сложность, право на историю, право на самоопределение. И в этом месте сопротивление империи должно начинаться не с новых упрощений, а с отказа их воспроизводить.